Матеріали семінару вчителів

української мови та літератури

«Мистецтво слова та надбання технік

у сучасному навчально-виховному процесі».

Методист КУ СРМК Мітюхіна Н.В.

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ

1. Основні поняття теми.

2.Підходи до проблеми педагогічної техніки в історії наукової думки і практики навчальних закладів.

3. Внутрішня техніка вчителя та її елементи.

4. Зовнішня техніка вчителя та її елементи.

5.Узагальнення

1. Основні поняття теми:

педагогічна техніка,

внутрішня техніка (аутогенне тренування, саморегуляція, вольовий вплив), зовнішня техніка (акустика: інтонація, пауза педагогічний голос; проксиміка: візуальний контакт, міжособистісний простір; кінесика: жести (універсальні, описові, психологічні), міміка, пантоміміка).

По­няття «педагогічна техніка» з´явилося порівняно недавно. Слово «техніка» необхідно розуміти у його первісному значенні. Грецьке technike означає вправний, досвідчений, умілий. Стародавні греки techne називали мистецтво, майстерність. Сучасні словники так роз­кривають сутність означеного поняття: "Техніка. 1. Сукупність за­собів і знарядь праці, що застосовуються в суспільному виробництві та призначені для створення матеріальних цінностей. 2. Су­купність прийомів, навичок, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві. 3. Володіння такими прийомами, навич­ками, професійне вміння, майстерність, вправність".

2. Щоб визначити зміст поняття «педагогічна техніка», а також шляхи формування й розвитку в становленні педагогічної майстерності педагога, необхідно звернутись до історичного досвіду навчання основам педагогічної техніки. У Стародавній Греції і Римі основними складовими частинами професійної майстерності педагога і особливо ораторського мистецтва були: виразність і культура мови, постановка голосу, мистецтво логічного переконання.

Питання професійної майстерності учителя простежуються у творчості відомих західноєвропейських педагогів ХVІ-ХІХ ст.

Видатний чеський педагог Я.А. Коменський вважав, що вчитель повинен бути людиною високої культури, енциклопедично освіченим і досконало володіти мистецтвом слова.

Ж.Ж.Руссо високо цінив талант і здібності педагога, які на його думку, є необхідною умовою для оволодіння мистецтвом виховання.

Й.Г. Песталоцці джерелом педагогічного мистецтва вважав любов до дітей, яка може замінити талант і підготовку вчителя.

Проблема майстерності педагога і оволодіння ним педагогічною майстерністю знайшли відображення і у творах видатних вітчизняних мислителів, діячів освіти дорадянського періоду. К.Д.Ушинського основною ознакою майстерності вважав творчість педагога. Також, на його думку, для мистецтва виховання крім знань потрібні ще й здібності.

Видатний вчений, діяч народної освіти М.Г.Пирогов серед ознак, за якими, на його думку, можна визначити рівень педагогічної майстерності, називав здатність вчителя підтримувати увагу, розуміння індивідуальних особливостей дітей.

 У педагогіці 20-30-х років педагогічна техніка розглядалась як обов’язковий компонент професійної майстерності вчителя. У цей період була здійснена спроба створити методику навчання педагогічній майстерності.

На початку 20-х років у Москві працювало дві студії по навчанню студентів і молодих вчителів професійній майстерності (керівники Т.К.Маркарьян, С.М.Фрідман). У системі Т.К.Маркарьяна відпрацьовувались психологічні і педагогічні прийоми, запозичені з методики навчання акторської майстерності. Заслуговує також на увагу запропонований Я.Мамонтовим "художньо-дидактичний метод". У його методі важливу роль відіграють мімічні і пластичні засоби.

Ці підходи були інтегровані у працях А.С.Макаренка, який вперше виділив навчання педагогічній техніці у самостійний напрям професійної підготовки вихователя, розкриваючи як зміст, так і методи такого навчання. В систему компонентів педагогічної техніки він включає ряд умінь: володіння мімікою, жестами, поглядом, рухом, голосом, педагогічну спостережливість, винахідливість, дотепність, уміння, настроювати себе на щирі, доброзичливі стосунки з учнями. На кінець 60-х років стає очевидним непродуктивність емпіричного підходу до розв’язання проблеми формування професійних умінь учителя. Володіння педагогічною технікою розглядається як компонент педагогічної мастерності, як умова дотримання учителем норм педагогічної етики, як засіб здійснення навіючого впливу.

При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки постійно зберігається ряд елементів, а саме: культура спілкування вчителя з учнями; саморегуляція психічної діяльності (самоконтроль, витримка та ін.), управління внутрішнім самопочуттям; оволодіння увагою аудиторії; виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога); володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність та ін.). Загальною ознакою цих елементів є їх найтісніший зв’язок з індивідуальними особливостями вчителя.

У педагогічній техніці виділяються ніби два напрямки. Одна група її елементів спрямована на встановлення оптимальних взаємовідносин з дітьми. Друга – на ефективне використання у ній взаємодії внутрішній і зовнішніх, предметних, матеріальних об’єктів. Складові обох груп педагогічної техніки спрямовані на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на уміння це почуття адекватно виявити зовні. Через це будемо умовно поділяти педагогічну техніку відповідно до мети її використання на внутрішню і зовнішню.

3. Внутрішня техніка – створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття. Учитель повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров’я. Важливим елементом внутрішньої техніки вчителя є регуляція емоційної сфери – формування емоційної стійкості у професійній діяльності. Саморегуляція є важливим аспектом професійної діяльності педагога. Необхідність саморегуляції виникає в таких випадках: педагог зустрічається з важковирішуваною, новою і незвичайною для нього ситуацією; проблема немає однозначного вирішення (його або немає на даний час, або є декілька альтернативних його варіантів, з яких важко вибрати оптимальний); педагог знаходиться в стані підвищеної емоційної і фізичної напруги, яка спонукає його до імпульсивних дій; рішення про те, як діяти, педагогу доводиться приймати не роздумуючи, в умовах жорсткого дифіциту часу; дії педагога оцінюються з боку, він постійно знаходиться в полі зору колег, дітей, інших людей. Шляхи регуляції власного самопочуття: вольовий вплив; аутогенне тренування.

4. Зовнішня техніка – втілення внутрішнього переживання особистості вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, рухах, пластиці. Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні та невербальні засоби.

Первинна класифікація компонентів системи невербальних знаків має психофізичну основу:

Проксиміка (від лат. “близькість”) – просторове розміщення комунікаторів. Відстань між тими, хто спілкується, є ознакою характеру взаємодії і називається міжособистісним простором (або дистанцією спілкування). Засоби проксиміки виконують здебільшого регулювальну функцію спілкування.

Кінесика – «мова тіла», «мова зовнішнього вигляду вчителя». Виражальні рухи тіла людини також називають пантомімікою. Елементами кінесики є жести, міміка, візуальний контакт.

Акустика лежить в основі сприймання мовлення. Об’єктами розгляду є інтонація, пауза та педагогічний голос.

5. Узагальнення

Таким чином, педагогічна техніка – сукупність прийомів, професійних умінь. ЇЇ засоби – мовлення і невербальні засоби спілкування. Педагогічна техніка є найважливішою складовою частиною професійної майстерності.

Важливими вимогами педагогічної техніки є:

• мистецтво одягатися з урахуванням особливостей профе­сійної діяльності;
• володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;
• володіння мімікою, жестами;
• сформованість мовленнєвої культури: правильне профе­сійне дихання, чітка дикція, належні темп і ритм, логічна побу­дова висловлювань тощо;
• вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;
• уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писати на дошці, користуватися технічними й наочни­ми засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т. ін.);
• здатність керувати своїм психічним станом і станом вихо­ванців.

Зовнішня виразність досягається наступним шляхом: слід навчитися диференціювати і адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння "читати обличчя", розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні; необхідно прагнути розширити особистісний діапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки; потрібно домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки йшло органічно з внутрішнім переживанням як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття учителя.

Досягнення виразності педагогічної техніки - лише одна із сходинок до педагогічної майстерності. Техніка без усвідомлення завдань педагогічної дії, без розуміння мотивів діяльності учнів, істинної сутності результатів взаємодії залишиться порожньою формою, беззмістовною непрофесійною дією. Тож опанування її прийомами має здійснюватися в контексті підвищення загальної педагогічної культури вчителя.

Говорячи про педагогічну культуру, варто зазначити, що ідеальних людей не існує, а відповідно, не існує й ідеальних педагогів. Але, до найважливіших якостей викладача кожен з упевненістю може зарахувати прагнення до самовдосконалення і творчості, а також щирість, вимогливість, відповідальність, почуття обов'язку, професійну гідність, точність та якість викладу своєї науки. Наявність цих якостей дозволяє з повагою і захопленням ставитися до тих, хто володіє ними.